Чудове чтиво, дуже раджу.
Взагалі, ця війна породила новий жанр оповідань про війну. Де більшість із нас розуміють єзик ворога, де культурна спадщина обумовлена спільним минулим. Де все — від зброї до жартів — схожі. Але різниця полягає в головному: в тому, чого людина бажає собі і нащадкам: безславного прозябання в фашистській середньовічній недоімперії, чи мирного життя та праці у злагоді між собою та із сусідами.

С того момента, как Женя впервые появился в нашем взводе, всем стало казаться, что он был всегда. По сути, мы только начали участвовать в реальных боевых действиях, в основном стояли на блок–постах. Выглядели, скорее, как банда Махно – кто в чем, кто какой камуфляж достал, кто–то вообще начинал воевать в джинсах, снабжения не было никакого. Большая часть была мобилизована, было несколько добровольцев, некоторые с опытом войн времен СССР. Лейтенант был нам под стать – мобилизованный «пиджак», на гражданке он был, кажется, программистом при банке. Тогда у нас появилась и первая потеря – в нарушении всех правил солдат решил ночью покурить на свежем воздухе, за что и поплатился – снайпер вогнал пулю ему прямо в лоб. А на замену нам и прислали Женю.

Частина перша, частина друга.

Оригінал публікації — на Дрімі. Підписуйтеся, бо ЖЖ може опинитися закритим у будь-який момент.